ГОЛОВНИЙ БІЛЬ ІЗРАЇЛЮ І УКРАЇНИ – РОСІЙСЬКОМОВНІ ЄВРЕЇ

Донедавна на сайті Хайвей був такий собі Єміль Пік! Він днями і ночами сидів тут і шкодив усім кому міг нашкодити.  І я  все думав відкіля у вже немолодої людини, скільки вільного часу.та злісті до України та її народу….

А ось і відповідь…

ГОЛОВНИЙ БІЛЬ ІЗРАЇЛЮ І УКРАЇНИ – РОСІЙСЬКОМОВНІ ЄВРЕЇ

“Нещодавно мої добрі знайомі відвідали своїх друзів, котрі в роки проголошення незалежності України виїхали до Їзраїлю і тепер вони громадяни цієї єврейської держави. Нa здивування їхні друзі, нові громадяни, що прибули з України та Росії до Ізраїлю, живуть окремою, замкнутою громадою, російськомовною громадою, яка використовується суспільством для низькооплачуваних робіт. Вони живуть окремішним життям, не знають державної мови і розмовляють між собою російською, хоча сяк-так розуміють івріт.

Свого часу, на початку 90-х років, чимало громадян УРСР єврейської національності покинули обжиті місця в Україні і виїхали туди, куди їх кликали сіоністські емісари ще в часи СРСР, куди було надто складно виїхати, а якщо вссесильне КДБ і відпускало, то з великими приниженнями і родинними ускладненнями. Так наприклад житомирський робітник, що працював ткачем (рідкісна чоловіча професія, але він був із роду ткацької єврейської родини) своїх восьмилітніх донечок-близнючок, спочатку відправив до родичів у Їзраїль у гості, а уже потім вибирався сам. Але це ще було в 60-і роки минулого століття, коли намагалися якомога більше вповільнити втечу “щасливих” громадян совдепії.
Мій приятель, чудовий лікар-стоматолог, Леонід Голованевський, котрого знали і поза межами області, раптово став хвилюватися, що будуть єврейські погроми, а тому, мовляв, варто зазделегідь тікати до Їзраїлю. Ніякі мої пояснення, заспокоєння, не допомогли і він виїхав. Починався 1991 рік, Україна бурлила ланцюгами Злуки, майданами, творенням патріотичних організацій, дехто з євреїв, як стоматологи та завбазами мали чималі статки, кому слід, той знав про це. Їзраїль потребував коштів, які могли привезти потенційні біженці з “націоналістичної” України. І везли. Російськомовні євреї, приїхавши до Їзраїлю не сподівалися на те, що опиняться в статусі громадян другого сорту, уже рідної країни лише тому, що вони знають лише одну мову – російську. Вони не знали не то що івріту, але й ідіш, – вони, проживаючи в Україні, користувалися мовою поневолювача українців – російським суржиком.

Як розказували житомиряни, що відвідали єврейську родину в Ізраїлі, їхні знайомі працюють на другорядних роботах, спілкуються з такими ж євреями, вихідцями з України і Росії, які не можуть (чи не хочуть?) вивчити державної єврейської мови, мають свої окремі російськомовні громади, працюють двірниками та на інших подібних роботах, але, що правда, не відбувають військової повинності, бо їм соплімінники, в наслідок тої другосортності їм, здається, і зброїне довіряють.. Може саме в цьому й криється секрет «неможливості» вивчити іврит прибульцями з СРСР?.. Як би там не було, ця дика публіка російськомовних пришельців, громадян третього сорту молодої держави Ізраїль, населення якої не таке уже й велике, а тут ще й постійні сутички з родичами, семітами мусульманського віросповідування, – це постійний головний біль для керівництва країни. Та, думаю, що Ізраїль з цим якось впорається, а ми повернемося назад в Україну, до наших “домашніх”жидів.
Як стверджують історики, зокрема Ірина Калинець у своїй книжці “Гуни – нащадки десяти колін роду Ізраїлевого”, що вийшла з друку 1997 року у видавництві “Місіонер”отців Васисіліан у Львові, з переднім схвальним відгуком академіка НАН України, доктора історичних наук, професора Ярослава Дашкевича, євреї на наших теренах появилися десь у другому столітті нашої ери спочатку на Північному Кавказі, а далі перекочували між Волгу і Дон, і почали там формувати нове державне утворення з юдейською доктриною, що об’єднало в собі дрібні тюркські та угрофінські племена.

Войовничі, вічно голодні, добре вишколені, з прекрасною військовою доктриною, якою була Тора, ідеєю “богообраності”, “комісарами” тої армії були рабини, що під барабанний монотонний перестук барабанів зомбували орду перед грабіжницькими походами. І в четвертому столітті ця орда під керівництвом Атили посунула на Захід південними теренами сучасної України, загрожуючи могутньому Риму, частково захопивши терени римської імперії на понизовї Дунаю, де протрималася 14 років, але після смерті Атили гуни були розгромлені валахами, болгарами та печенігами. Залишки угрів без родин і дітей через Карпати прорвалися на закарпатські русинські землі, де й знаходяться й понині.
Залишки ж юдеїв повернули назад і на Поволжі мали свою работоргівельну державу, Хозарію. Як писав професор, викладач Київської Політехніки, Матвій Шестопал у своїй книзі “Євреї на Україні” (1968 р.), хозари вели жваву торгівлю з Київськими князями та Сходом. В основному це був живий “товар” – малолітні хлопчики і дівчатка, яких хозари поставляли до Китаю. Ходовим товаром були й старші дівчата і, як пише автор, часто продавець терпеливо чекав доки купець, тут же на ринку, практично перевіряв якість “товару”. Невідомо скільки б проіснувала ця Хазарія, якби Святослав Хоробрий у 9-у столітті не розгромив цю работоргівельну державу вщент.

Певна річ, що всіх хазарів Святослав не винищив і вони розбрелися по Руси. В шкільні роки радянські вчителі історії (50-і роки минулого століття) менторським тоном повчали нас, що розгромивши Хазарію, знищивши жидівську державу на Волзі, Святослав відкрив шлях монголо-татарам на Київську Русь. Хоча, як відомо з опису італійського дослідника Марко Поло, що був гостем Чингіз-хана у Китаї, на цю пору навіть Піднебесна імперія, з багатотисячолітньою історією, пороховою зброєю, тощо, була жорстоко покорена монголами. Зрештою, сини Атили не встояли проти степових розбишак, печенігів, як і не допомогли їм мадяри, що кинули дітей і жінок на поталу ворогу і подалася освоювати нові, досить пустельні і мало захищені закарпатські терени і верхв’ї Дунаю…
Якась частина з’юдеїзованих тюркських племен, так званих караїмів, деякий історичний час володіла південними берегами Криму, доки їх не витіснили грецькі та інші колоністи. Справжнє “завоювання” України євреями відбулося у 15-у столітті, коли знахабнілих єврейських лихварів, вигнала зі свої країни королівська Іспанія, попередньо відібравши несправедливо нажиті величезні кошти, які конкурували зі статками кардиналів і короля. Спочатку вони зупинилися були в Німеччині, але там прижилися лише окремі родини, решту запросив польський король Степан Баторій до Польщі. Значна частина правобережної України, на той час, знаходилася під польським гнітом, і поміщикам, що володіли величезними обшарами землі разом з людністю, що населяла ці землі, цілі села і волості безправних селян кріпаків, потрібні були кмітливі і безжальні управителі панських маєтків, на роль яких найкраще підходили представнки нації, про котру згодом, як характерізував Карл Маркс : “Ми, євреї, позбавлені такого пережитку, як совість…”
“Безсовісні”, облесливі, хитрі корисливці, панські управителі маєтків, жидівські орендарі, маючи до своїх послуг гайдуків, тримаючи в своїх руках церкву і корчму, вичавлювали останні соки і кошти з безправних українців на бенкети та палаци для панів та для своєї багаточисельної родини на небідне життя. Понадстолітнє приниження і знущання над українцями бундючного польського панства та їхніх посіпак жидів переповнило чашу терпіння релігійно-покірного селянства. У творах українських класиків про ці події писано-переписано. Найяскравіше це описано в творах Тараса Шевченка, Івана Франка та й інших класиків. Опираючись на класичні українські твори, не важко зробити висновок, що стосунки між українцями і жидами ніколи не були насправді дружніми, за винятком поодиноких випадків. Як правило, жиди завжди були на боці кривдників українства: чи то було на заході України, в центрі, чи на сході. Різниця полягала лише в тому, що в Галичині жиди розмовляли польською чи німецькою мовами, а на землях підневільних Московщині – москальським суржиком.

Але в глухих селах, де жиди селилися розсіяно, ділячи село на свої окремішні лихварські сфери впливу, тримаючи корчми і позичаючи селянам під високі відсотки кошти, вони вимушено розмовляли з селянами українською, а між собою на ідіш, щоби “хлопи” не розуміли, що вони про них кажуть. А приховувати було що. Селяни часто вели судові тяжби між собою за землю і для оплати суду потрібні були гроші. Гроші під заставу тої ж землі брали в лихваря, а в кінцевому підсумку земля опинялася в руках жида – він її продавав і, внаслідок судової тяганини між селянами, завше вигравав облесно-послужливий жид.
Незважаючи на скрутні для єврейства часи, під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли чимало кривдників єврейського походження втратило голову, а також під час Коліївщини, де повсталі селяни вирізали чимало своїх кривдників поляків, а також євреїв, популяція їх не була ушкоджена в Галичині, де перебувала під захистом Польщі та Австро-Угорщини. Про “рівноправні” стосунки ріпників з жидівськими власниками добувачів нафтової ропи досить детально описав Іван Франко у творах “Boa konstriktor” (Удав), “Борислав сміється” та інших. До речі, у Івана Франка, мабуть, було наївне сподівання на те, що Герцлю (Засновнику сіонізму і ініціатору відродження єврейської держави, 19-е століття) вдасться, нарешті, створити жидівську державу на Палестинських “обітованних” землях і жидівські визискувачі заберуться з України і розбудовуватимуть власну країну…
Великий Каменяр не врахував одного, про що, зрештою, й сам добре описав у своїй поемі “Мойсей”: “…І роздався зичний голос Ієшуя, і перелякані жидівські пастухи сіли на коней і поскакали завойовувати світ…” Їхнє розсіяння, їхня діаспора, якраз і полягала в тому, що вони розбрелися по світу, дотримуючись самоізоляції, вміло використовуючи мову держави-володара, безжально визискували і держави, і простий люд. Той же Матвій Шестопал писав: “Йшли криваві війни, мінялися або зникали держави чи імперії, а євреї вихoдили ще багатшими…” (“Євреї на Україні”). Бо ці самоізольовані єврейські Гетто були не чим іншим, як присосками спрута, через котрі висмоктувалися кошти і накопичувалися для здійснення шизофренічної маячні – єврейського світового панування, які досі заповідає так зване “Святе письмо”.
Минав час, світова спільнота розвивалася, мінялися технології розвитку національних економік, збагачувалися національні держави, багатіли і національні меншини в тих процвітаючих країнах, насамперед єврейські, маючи гнучкий і стійкий імунітет проти “некорисного” впливу середовища серед якого вони перебували. Єврейські “гетто” не придумували прaвителі країн їхнього замешкання, – це була добре продумана, жорстка доктрина збереження чистоти раси, направлена проти асиміляції жидів у діаспорі. За дотриманням цієї доктрини суворо слідкували рабини, внутрішня поліція, яка карала порушників «закону» (навіть смертю). В той же час культура країни замешкання єврейської ізольованої громади не могла не впливати на кмітливих, мусимо це визнати, німецьких, польських, українських жидів. Матвій Шестопал стверджував у своїй праці: “…Негроїдна жидівська нація не створила ніякої цивілізації, а лише послуговувалася цивілізаційними здобутками країн перебування і дещо запозичувала…лише завдяки німецькій, українській чи якійсь іншій культурі, окремі представники єврейської нації отримавали своєю геніальність…» (Енштейн у Німеччині, Сахаров у Московщині, інші, письменники, музиканти тощо).
Попри вузько-общинну вигоду дрібних гетто в різних країнах, жиди ніколи не забували своєї споконвічної шизофренічної мрії, будь-якою ціною, запанувати над цілим Світом, щоби всі народи були рабами у жидів (расистська теорія, що записана в талмуді, про Богом ніби-то створений поділ людства: на дітей Сема, Яфета та Хама; відповідно панівної касти, духовної та рабської). Над цим можна би посміятися, якби це не було національною релігійною і державною доктриною жидів, якої вони суворо мусять дотримуватися. Задовго до Герцля і до сіоністського Конгресу, який опирається на доктрини Тори, німецькі жиди-філософи, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, підхопили і вдосконалили давню мрію соціалістів-утопістів, запропонувавши знедоленним пролетаріям світу криваву практику досягнення соціальної справеливості, шляхом знищення національних держав і утвердження влади, за відсутності оствіченої національної аристократії. Ленін і його сучасники юдеї уточнили – владу асенізаторів і кухарок.

Те, що ті жидівські філософи не домовляли і тримали в думці, була чисто жидівська хитрість – використати бездумний бунт знедолених мас всіх країн, щоби їх очолити і скористатися плодами їхньої революційної кровопролитної боротьби. Про якусь ощадливість і менші втрати простолюду в цій кривавій бойні не йшлося, в тім числі й власних сородичів. Спровокувавши якобінську революцію у Франції, жиди не добилися головної мети: по-перше, не зуміли її очолити, а тому не їм не вдалося розширити її в межах всієї західної цивілізації. Більше того, слабку королівську владу у Франції, як наслідок, замінила влада аристократичної еліти нації. А це аж ніяк не вписувалося в плани месіанської “богообраної” нації.
А тому хирий “привид комунізму побродив по Європі”, як мовив і планував Маркс, і звернув свою увагу на північно-азійський континент. Там впала у вічі велика воєнізована, але технологічно і цивілізаційно відстала імперія, що гнобила чимало народів як Європи, так і Азії. Вивчивши історію виникнення тої держави, родовід панівного народу імперії (вихрищених монголотатарів та суміш дрібних угрофінських племен, котрі сукупно формували ту політичну народність), жорстокість, з якою правляча верхівка імперії придушувала і гальмувала відцентрові змагання поневолених народів, що в своєму розвитку штучно утримувалися на рівні Середньовіччя, вожді сіонізму зробили правильний для себе висновок: як знаряддя досягнення мети, так званий російський, затурканий народ, саме те, що потрібно для розпалювання всесвітньої інтернаціональної революції. Були враховані помилки невдалої спроби світової пожежі у Франції.

 

Були сконцетровані величезні кошти на спеціальних рахунках у банках Німеччині (конкурента Російської імперії) та інших країнах, нейтральної Швейцарії зокрема. А головне була задіяна таємна масонська ложа, так звані “шкіряні фартушки”, куди входили не лише євреї, але й відносно прогресивна еліта як московитів, українців так і інших пригноблених націй. З України туди входили історик професор Михайло Грушевський, письменник Володимир Винниченко, на початковій стадії журналіст Симон Петлюра і чимало інших. Було добре продумано, щоби все вище керівництво революції, що планувалася, очолили саме юдеї, що проживали серед всіх поневолених Московщиною народів і добре знали головні проблеми тих народів і їхі вимоги до царату, а головне національний характер. Була добре продумана і налагоджена видавнича продукція, як основний агітаційний засіб заколоту.
Далі було використано невдоволення дрібного бізнесу, що розвивався та крупного капіталу імперії, котрі уже не вживалися в рамках монархії і охоче фінансували розгалужену мережу майбутніх своїх могильщиків, різних плеханових, троцьких, бакуніних, свердлових, ульянових-бланків, та чимало інших юдейських параноїків-збоченців, що прагнули крові і безмежної влади над черню, над якою вони будуть возвишатися в сані новітніх богів. Сиплячи навколо себе нездійсненними обіцянками: національної і соціальної справедливості, юдеї готували собі трамплін, яким і стала дика Московщина, для завершального стрибка – світової інтернаціональної революції, і утворення Всесвітньої космополітичної держави, якою мають керувати євреї (що й відбувалося на першому етапі жовтневої контреволюції зі стовідсотковим єврейським керівним складом новоутворюваної держави, бездуховного монстра), державною мовою якої мав бути (зрештою і була) так званий “російський язик”.
Та нічого в світі нема ідеального, як і жодної досконалої стратегії в абсолюті, чи якоїсь доктрини. Майже двохтисячирічне перебування хазарських євреїв серед Московитської суміші дрібних і відсталих цивілізаційно народностей, творячи спільно з московитами оту новітню, на зразок північно-американської, “політичну націю”, вони непомітно для себе, всупереч заповітам міфічного “Мойсея”, прониклися ідеєю і симпатіями, що верховодити у всесвітній державі мусять вони спільно з москалями, вони стали російськими імпер-шовіністами. В той же самий час, на західних євреїв, ашкіназів, наклав відбиток, як справедливо запримітив М. Шестопал, цивілізаційний розвиток капіталістичного світу Заходу, що завжди значно випереджав дико-общинну Московщину. В підсумку, як уже до оскомини всім відомо, внаслідок перших десятилітніх Європейських потрясінь, з невеликим розривом у часі виникли дві тоталітарні держави, очолювані юдейськми напів-кровками, Сталіним і Гітлером, що, борючись за право будувати “тисячолітній Reich” чи такий же “тисячолітній” СССР, розв’язали пятирічну світову бойню, не забуваючи при тому винищувати цілі нації всередині власних держав, як то вчинив Сталін, при сприянні хазар, з українцями шляхом штучного голодомору, а Гітлер у себе – з жидами.
На нашій пам’яті розпалися оті “тисячолітні” монстри, дві всесвітні тюрми народів, народи поволі оговтуються від тих жахів – від сталінсько-гітлерівських концетраційних таборів і душогубок. Але український народ, що формально уже унезалежнився, практично і далі перебуває під політичним, і як наслідок – під духовним, економічним, інформаційним і релігійним гнітом москвино-хазарського руйнівного антиукраїнського і антинаціонального засилля, внаслідок штучного голодомору і масових депортацій та винищення української еліти, та узурпації влади в України московитською та хазарською меншинами.
Як свого часу писав професор Василь Іванишин: “Без мови немає нації, без нації немає національної держави”, а від себе додамо, що безнаціональна держава не може забезпечити соціальної і національної спрведливості не лише для етнічної нації, aле й для тих же національних меншин. Що на практиці ми й спостерігаємо сьогодні в Україні, коли промосковсько-юдейська влада в країні не може гарантувати населенню країни рівного європейському стандарту прожиткового мінімуму, не може гарантувати соціальної і національної справедливості в державі, в тім числі й тим меншинам, на підтримку яких при узурпації влади в Україні, вона, антиукраїнська влада, опиралася.
Наразі ми, українці, що хочемо бути господарями на своїй землі, як і роботящі ізраїльтяни на відведеній їм в 1948 році палестинській землі, маємо спільну проблему. Українці і ізраїльтяни, прості українці і прості ізраїльтяни, яким заважають розбудовувати національні держави різні табачники, котрі заражені коростою російсько-жидівського месіантсва. Очевидно, що промосковській нинішній державній верхівці в Україні саме такі україноненависники і потрібні на міністреських посадах. Як наругу над українством, як провокацію, щоби спровокувати бунти народних мас проти влади маємо сприймати цінічну зневагу укранських науковців, студентства і української нації, дії Президента України Віктора Федоровича Януковича, що діє відверто в інтресах космоплітичного іноземного капіталу і інтересів оновлюваної російської імперії. В чому йому активно, на жаль, допомагають гірші представники єврейської нації, що нищать українську науку, спотворюють українську історію, паплюжать національну культуру, вбивають в ураїнській молоді і культуру, і духовність, продовжують русифікацію українського люду. Це не всеукраїнський президент, – це президент космоплітичних зайд, що хлинути в беззахисну псевдо-вільну, умовно незалкжну українську державу.

Голова ВГО ТВУН Іван Любас 

Читать полностью: http://h.ua/story/342695/#ixzz42D57xof4

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s